Неминучість участі в «миротворчому духівництві»: єпископ Бейла Ґенчі в русі прихильників миру

Анотація

На прикладі єпископа ЗРЦ Б. Ґенчі розкрито, як радянська влада «втиснула» керівника протестантської Церкви в рух прихильників миру. Зроблено спробу простежити, як це вплинуло на стосунки між священником (і єпископом) та його вірянами і які мало наслідки для існування конфесії та особистого життя священнослужителя. Проаналізовано маловідомі й невідомі архівні джерела Архіву та Музею Закарпатського реформатського церковного округу, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а також документи й публікації у пресі того часу.

Стверджено, що наукова новизна роботи полягає в тому, що зв’язки Церков і руху прихильників миру досить рідко потрапляють у фокус уваги української історіографії, а це дослідження дає можливість заповнити білі плями, оскільки «холодна війна» виявлялася не тільки в політичній, дипломатичній, військовій, економічній та науковій площині, а як на Заході, так і на Сході вступила у визначальну взаємодію з релігією, а отже, із церковними структурами та їхніми керівниками. Саме тому в публікації акцентовано на впливі на життя та діяльність релігійних діячів т. зв. руху миротворчого духівництва, наслідках примусу до участі в ньому не тільки для окремих осіб, а й загалом для спільнот. Через діяльність єпископа ЗРУ Б. Ґенчі зроблено спробу розкрити певні особливості руху прихильників миру, застосувавши підхід «знизу вгору» (bottom-up approach).

Виснувано, що коли Б. Ґенчі на початку 1950-х років очолив керівництво ЗРЦ, то ще не усвідомлював намірів та планів радянської влади, а вважав, що якщо доєднається до руху прихильників миру, то, можливо, матиме більший простір для маневру як для себе особисто, так і для конфесії загалом. Проте зауважено, що зі зростанням очікувань, спонукань, тиску органів влади та їхніх керівників, які переходили у примус, для Б. Ґенчі – декана, а згодом єпископа – з часом стало зрозуміло, що це не так, адже практикування релігії не стало ні ширшим, ні вільнішим, не з’явилося і більше можливостей для підтримання транскордонних зв’язків з іншими реформатами. Констатовано, що на початку 1970-х років наміри Б. Ґенчі зламалися об радянську дійсність: він бачив, що його можливості маневрувати – навіть попри участь у русі миротворчого духівництва – не уникли примусу, а тим більше на стали незалежними чи автономними. Обмеження простору його діяльності певною мірою потрактовано як наслідко того, що він не цілком підкорився державній ідеології, а лише дотримувався радянського законодавства у сфері релігії та вимагав цього від свого духовенства і вірних. Такий стан інтерпретовано як двоїстість, у чому Б. Ґенчі на початку 1950-х років звинувачував закарпатський обласний уповноважений Ради у справах релігійних культів. Водночас зауважено, що це може бути і підтвердженням того, що єпископ не був агентом або таємним інформатором КДБ. Принаймні до сьогодні не виявлено архівних матеріалів, які б це спростували.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2024-13-128-139