Стильові модифікації «Галицько-станіславської школи» у прозі Галини Петросаняк, Софії Андрухович і Тані Малярчук

Анотація

Зосереджено увагу на стильових особливостях романів «Забуття» (2016) Т. Малярчук, «Амадока» (2020) С. Андрухович і «Вілла Анемона» (2021) Г. Петросаняк – письменниць, які або належали до «станіславського феномена», або формувалися в межах його естетики. Зауважено, якщо для стилю «станіславців» притаманні мікронаративи, деконструкція «великих» ідей, іронія, фантастика, міф, абстрагування від реальності, посередності, заглиблення у внутрішній світ особистості-творця, через що їхні тексти самокомунікативні, то названі мисткині звертаються до реальності й метанаративів, віддають перевагу сюжетному письму, поєднують у власній творчості документальну літературу з художньою, відмовляються від іронії на користь щирості та чуттєвості. Зазначено, що така якісна зміна тексту дає підставу говорити про формування в українській літературі метамодернізму.

Використано напрацювання В. Єшкілєва, Н. Білоцерківець, які вже в 1990-х роках, тобто синхронно, визначили особливість «станіславського феномена» на тлі «києво-житомирської школи», і Т. Гребенюк, М. Павлишина, які акцентували на специфіці географічних літературних шкіл із часової перспективи. Розглянуто також статі Т. Гребенюк і Т. Пастуха із проблеми метамодернізму, найрепрезентативніших рецензій на три останні романи, які є предметом обговорення. Стильові особливості цих творів, зокрема повернення до реалізму і великих наративів, потрактовано як закономірну зміну за аналогією до відмови Т. Шевченка від гумору й бурлеску І. Котляревського у ХІХ ст. Водночас реалізм авторок визнано складним явищем завдяки гібридному письму, коли письменниці поєднують документалістику з художньою літературою або звертаються до тем, які свідчать про появу нового життєвого укладу – нової реальності, зокрема воєнної.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-259-270