Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність

Панас Саксаганський у спогадах і щоденниках Євгена Чикаленка

Віталій Хоменко — 2025-06-06

Розглянуто взаємовідносини двох видатних українців: театрального корифея Панаса Саксаганського і громадського діяча Євгена Чикаленка. Проаналізовано спогади та щоденники останнього, які є надзвичайно цінним джерелом інформації про події української історії кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. Наголошено, що в цих працях Є. Чикаленко залишив детальні характеристики своїх сучасників – відомих українських політиків, науковців, літераторів, громадських і культурних діячів. Проаналізовано інформативність спогадів та щоденників Євгена Чикаленка щодо його стосунків із Панасом Саксаганським.

Встановлено, що більшість дослідників життя і творчості Панаса Саксаганського не використовували мемуарні праці Євгена Чикаленка. Констатовано, що Євген Чикаленко в его-документах залишив чисельні дописи, у яких детально описував дружні стосунки з Панасом Саксаганським, починаючи з дитячих років, коли вони навчалися в Єлисаветградській реальній школі, його дуже часто складні взаємини та конфлікти з Миколою Садовським, Іваном Карпенком-Карим, іншими відомими українськими театральними діячами, його погляди на важливі суспільно-політичні проблеми тогочасного українського, російського й міжнародного життя. Водночас простежено, що Євген Чикаленко згадував цікаві біографічні факти з життя й діяльності Панаса Саксаганського, зокрема коротко описав його театральну діяльність. Також з’ясовано, як Є. Чикаленко характеризував свого друга як людину та творчу особистість, свої погляди на його роль в українському культурному та суспільному житті.

Зазначено, що подальші перспективи дослідження взаємовідносин Євгена Чикаленка та Панаса Саксаганського полягають у вивченні їхнього листування, а також епістолярію, щоденників і мемуарних праць їх близьких друзів та сучасників.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-207-215

Педагогічна та громадська праця Степана Гайдучка в роки Другої світової війни

Андрій Сова — 2025-06-06

Уперше на основі документів Центрального державного історичного архіву України у Львові, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України; приватного архіву А. Сови; особової справи С. Гайдучка – викладача Львівського державного медичного інституту; періодики: «Краківські вісті», «Вісті», «Дорога»; спогадів учнів Академічної гімназії у Львові І. Ліщинського, А. Рудницького, Р. -Б. Яремкевича досліджено педагогічну працю та громадську діяльність проф. С. Гайдучка в роки Другої світової війни. Із залученням раніше недоступних і малознаних документів та матеріалів реконструйовано його діяльність у 1939–1945 рр.

З’ясовано, що С. Гайдучок працював у Львові: до 18 грудня 1939 р. – учителем фізкультури в Академічній гімназії у Львові, від 18 грудня 1939 р. до 30 червня 1941 р. – викладачем у Львівському державному медичному інституті, від 15 грудня 1939 р. до 13 квітня 1940 р. – методистом із фізкультури у Львівському міському методичному кабінеті при Львівському міському відділі народної освіти УРСР, від 15 серпня до 1 листопада 1941 р. – референтом охорони спортивних споруд у відділі тіловиховання Львова, від 6 листопада 1941 р. до 25 липня 1944 р. – викладачем руханки в Першій державній гімназії з українською мовою навчання у Львові, з 1 серпня 1944 р. – викладачем у Львівському державному медичному інституті.

Висвітлено працю С. Гайдучка у громадському житті Львова та Галичини в роки нацистської окупації, зокрема його участь як члена комітету, створеного з нагоди відзначення 70-річчя від дня народження видатного педагога, основоположника українського тіловиховання, громадського та державного діяча І. Боберського.

З’ясовано, що Степан Гайдучок, порівняно із 1920–1930-ми роками, практично припинив публікаційну активність.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-216-229

Тарас Франко як «неблагонадійний» директор ідеологічного музею свого батька

Nataliia Tykholoz — 2025-06-06

Розглянуто діяльності Т. Франка як директора Музею Івана Франка у Львові, що припала на 1947–1949 рр. і відбувалася в час посилення радянської ідеологічної пропаганди й активного творення культу І. Франка як Каменяра та письменника-революціонера. На підставі архівних джерел встановлено головні причини призначення Т. Франка на посаду директора, розкрито внутрішній конфлікт сина між необхідністю облаштування прорадянської експозиції та неприйняттям радянських штампів і парадигм, викривлень і спотворень образу його батька. Вказано на умови постійного ідеологічного тиску радянської влади на роботу директора й музейних працівників, атмосферу донесень і шпіонажу.

З’ясовано роль Т. Франка в налагодженні науково-дослідної роботи музею, організації експедицій на Дрогобиччину, примноженні фондів цінними експонатами, поповненні книгозбірні, встановленні першого в Україні пам’ятника І. Франкові роботи Г. Пивоварова, написанні низки важливих фактографічних мемуарних статей і нарисів, створенні галереї малярських робіт про письменника.

Встановлено, що причиною звільнення Т. Франка з посади в музеї стала низка «політичних» і «буржуазно-націоналістичних помилок», які виявлялися насправді в небажанні сина фальсифікувати біографію свого батька та спотворювати його справжній образ на догоду радянській системі. Встановлено, що після звільнення з посади справжні здобутки Т. Франка як директора музею свого батька було приховано (його статті, мемуари та картини збереглися у фондах) або приписано іншим особам (ініціативу у встановленні першого пам’ятника І. Франкові несправедливо присвоїв наступний директор – І. Кияшко). Зʼясовано, що покаранням для «непокірного» сина стало його примусово-добровільне переселення зі Львова до Києва влітку 1950 р.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-230-243

Слово про вченого: до 90-річчя Миколи Ільницького

Михайло Гнатюк — 2025-06-06

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-348-356

Нові скарби прикрас скіфського часу з Надбужанщини

Януш Ковальський-Білокрилий — 2025-06-06

До наукового обігу введено рідкісні для скіфського часу Західної України два скарби прикрас із Надбужанщини, які тематично доповнили інформацію про здобутий раніше скарб. Зазначено, що ці своєрідні пам’ятки археології під умовною назвою Зубків-1, Зубків-2 і Зубків-3 випадково трапилися поблизу однойменного села Шептицького р-ну на Львівщині. Вказано, що речі, які зібрали місцеві жителі на розореній заплаві р. Білий Стік, правобережної притоки Західного Бугу, були передані до КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчий музей».

Скарб Зубків-1 (2018) локалізовано на правобережній заплаві, неподалік багатошарового поселення з матеріалами лежницької групи культури ранньоскіфсього часу. До його депозиту віднесено п’ять бронзових цвяхоподібних прикрас зі сфероїдними головками. Нововідкриті скарби Зубків-2 і Зубків-3 (2022) знайдено на лівобережній заплаві, відстань між якими не перевищувала 0,1 км.

Зауважено, що перший із них репрезентують аналогічні 11 цвяхоподібних прикрас, оздоба із двома головками, уламок багатовиткової скрутки, а також 4 циліндричні намистини зі світло- і темно-синього скла (по 2); у складі скарбу Зубків-3 наявні 10 подібних до попередніх цвяхоподібних прикрас, які доповнюють 2 нагомілкові браслети, виготовлені із бронзових прутів, потоншені кінці яких частково накладаються.

Констатовано, що більшість українських дослідників скіфських оздоб функційно пов’язують такі цвяхоподібні вироби зі сережками, польські – із завушницями. Подібні за формою артефакти із загостреними кінцями стержнів знайдено на території Польщі, переважно в тарнобжезькій лужицькій культурі, які А. Ґавлік виокремила як тип «Сокольники», варіант Б.

Визначено, що нагомілкові браслети зі скарбу Зубків-3 наближено відповідають типу Ia1 за триступеневою класифікацією М. Мацієвські: неорнаментовані, симетричні, із прямими кінцями країв, що частково накладаються один на одного. Вказано, що подібні предмети трапляються у закритих комплексах лужицької культури.

Встановлено, що прикраси типологічно наближені до спіралеподібної зі скарбу Зубків-2, хронологічно тривалі і не є надійним хроноіндикатором.

Зазначено, що «вічкові» намистини вважають фінікійськими виробами, які на рубежі IX/VIII ст. до н. е. заполонили Середземномор’я, згодом проникли в різні куточки Європи, зокрема у Скіфію, і звідти – на терени Ліво- та Правобережної України. Ці оздоби з «бородавками» прийнято датувати V–IV cт. до н. е. Стверджено, що саме цей хронологічний маркер, а також порівняльно-типологічний аналіз подібних виробів нагомілкових браслетів, вказують на час існування зубківських скарбів, що припадає на VII–IV ст. до н. е., можливо з нахилом на V–IV ст. до н. е.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-64-85

Боярин Дмитро Дядько в історичних джерелах і сучасній історіографії

Ілля Паршин — 2025-06-06

Розглянуто постать боярина Дмитра Дядька в історіографії та історичних джерелах. Встановлено, що реконструкція окремих боярських портретів у XIV ст. досить дискусійна, оскільки брак джерел не дає змоги навіть повністю відтворити перебіг політичних змін. Водночас потенціал поєднання літописних даних та актового матеріалу дав змогу по-новому інтерпретувати окремі елементи історії боярських родів, що призвело до узагальнення уже наявних досліджень і формування нового бачення щодо коріння боярського роду цього непересічного нобіля.

Із княжих грамот XIV ст. встановлено, що Дмитро Дядько згаданий поряд із Васьком Кудиновичем. Звістки про боярина Кудина вміщено також в незбереженому сьогодні синодику городищенського монастиря. На основі дослідження літописних пам’яток зʼясовано, що повідомлення книжника про «Дѧдьковъ градъ» знищений за наказом Романовичів у землях болоховців, «Дѧдьковъ градъ» згаданий поряд із містечком «Коудин». На підставі цього висунуто припущення, що рід Дмитра Дядька (разом із сімейством Кудиновичів) походив саме з Болохівщини.

Показано, що така запропонована версія щодо походження боярина Дмитра також не заперечує того, що Дядьковичі могли бути вихователями Романовичів, володіти деякими землями на заході Галицько-Волинської держави (біля Перемишльського замку). Однак, як встановлено на підставі аналізу галицько-волинської частини Іпатіївського літопису й актового матеріалу XIV ст., впливовий боярин походив із середовища болохівської знаті, а його рід давно служив Романовичам. Наголошено, що це дає змогу пояснити його вагомий статус при дворі князя Юрія-Болеслава Тройденовича. Відомо, що після вбивства останнього боярин Дмитро Дядько разом із Данилом Острозьким звернулися по допомогу до монгольського хана. Продемонстровано, що, зважаючи на давні контакти болоховців із монголами, здійснити таку дипломатичну операцію зі східних володінь Романовичів було значно простіше. Тож наголошено, що «ординський чинник» також може побічно засвідчити належність Дмитра Дядька до болохівської еліти, яка, як доведено, мала давні приязні контакти зі степовиками.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-86-97

Образ ранньої історії українського козацтва у творчості Тадеуша Корзона

Марко Кантор — 2025-06-06

Розглянуто особливості дослідницьких підходів польського історика Т. Корзона до вивчення походження та ранньої історії українського козацтва в час до створення першого козацького реєстру та реформ польського короля С. Баторія. Вивчено особливості інтерпретацій та оцінок ученим різних проблем минулого козаків. Проаналізовано специфіку підходів науковця до висвітлення теорії про походження козаків із татарського середовища, зображення діяльності перших козацьких керівників, зокрема О. Дашковича, П. Лянцкороньскі, Д. Вишневецького, князів Ружинських та І. Підкови, подій, пов’язаних із заснуванням Січі на о. Хортиця та військової організації козаків.

Розглянувши наведені у працях Т. Корзона факти та їхню інтерпретацію, відзначено вагому роль історії українського козацтва в його дослідженнях минулого польського війська та військової історії. Зауважено, що займаючись історичними студіями на зламі ХІХ і ХХ ст., учений перебував під значним впливом тогочасних історіографічних конструкцій та політичних ідей, зумовлених домінантними концепціями епохи неоромантизму та перебуванням польського народу під іноземним поневоленням. Констатовано, що ідеї боротьби за незалежність диктували інструментальне використання історії для «зміцнення сердець», що часто призводило до пошуку різноманітних ворогів у представниках інших народів, із якими поляків поєднувало чимало сторінок спільної складної історії. Спостережено, що українське козацтво як частого суперника польської влади нерідко дослідник зображав у темних тонах.

Виснувано, що негативні конотації в образі ранньої історії козацтва демонстрували через теорії про татарське, а отже, расово й цивілізаційно чуже походження та зображення запорожців як бунтівної варварської стихії.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-98-109

Зображення козацького повстання 1630 року під проводом Тараса Трясила в польській історіографії кінця ХІХ – першої третини ХХ століття

Ростислав Бурдяк — 2025-06-06

Проаналізовано специфіку підходів польських істориків, що працювали в період від кінця ХІХ ст. і до початку Другої світової війни, до вивчення історії козацького повстання 1630 р. під проводом Т. Трясила й особливостей його оцінок. Зазначено, що вивчення польського погляду на події 1630 р. дає змогу не лише краще розглянути події з іншого, протилежного, польського, боку, а й простежити специфіку польського сприйняття українського народу в його минулому та сучасному. Визначено значну зацікавленість польських істориків вказаного часу проблемою історії козацького повстання 1630 р. під проводом Т. Трясила.

Встановлено, що серед причин повстання вчені виділяли: конфлікти між реєстровими та нереєстровими козаками, боротьбу козацтва за свої станові права й особливо міжконфесійне протистояння православних і католиків. Констатовано, що для багатьох дослідників образ повстання обмежувався символічними для історичної пам’яті польського й українського народів подіями «Тарасової ночі», що набрала легендарних рис. Спостережено, що детальніші описи військової кампанії 1630 р. у дослідженнях Т. Корзона та В. Томкєвіча часто були сповнені спроб применшити масштаб польських втрат й показати її як перемогу коронних військ. У зображенні фіналу кампанії та Переяславської угоди простежено їхні відмінні оцінки: або як перемоги гетьмана Конєцпольскі і трактування нібито переможених повстанців, або як домовленостей, що лише відтермінували нову, більшу, війну й не зуміли приборкати козацтво.

Виснувано, що такі підходи часто були зумовлені намаганням польських дослідників використовувати історію для «зміцнення сердець» польського народу в бездержавний і вихованням патріотизму в міжвоєнний періодом.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-110-121

За «Українську школу»: волинські посли та сенатори на захисті українського шкільництва в 1930-х роках

Руслана Давидюк — 2025-06-06

Розглянуто освітню діяльність волинських парламентарів, спрямовану на захист україномовного шкільництва в 1930-х роках. Доведено, що в питаннях освіти вона була обумовлена важким становищем україномовного шкільництва з огляду на мову навчання, високий рівень неписьменності, недостатню кількість українських шкіл.

Вперше до наукового обігу запроваджено архівні документи, міжвоєнну періодику, що дало змогу проаналізувати основні вимоги щодо розвитку освіти помірковано налаштованих до влади українських послів і сенаторів від Волинського воєводства, простежити реакцію на це польської адміністрації.

З’ясовано, що на волинських парламентарів ІІІ–V каденцій, що обиралися у 1930-х роках, значною мірою впливала політична ситуація у воєводстві, зокрема «волинська програма» Г. Юзевскі. Проаналізовано політичні погляди волинських послів і сенаторів, обґрунтовано їхні практичні дії, зокрема меморандуми, запити, звернення щодо освітніх проблем. Доведено, що парламентарі від Волині систематично наголошували на необхідності скасування закону від 31 липня 1924 р., відомого як «закон Грабського», збільшенні кількості початкових шкіл на Волині, праві українських дітей навчатися рідною мовою, покращенні матеріального стану українських приватних гімназій та їх удержавлення, забезпеченні прав українських учителів. Констатовано, що, незважаючи на системну актуалізацію освітніх проблем парламентарями Волині, наступ на українське шкільництво у Другій Речі Посполитій був державницьким, покликаним інтегрувати Волинь до складу Польської держави, і тривав упродовж усього міжвоєнного періоду. Зазначено, що, незважаючи на тиск влади на українське шкільництво, помірковано налаштовані парламентарі не ставили під сумнів ідею польсько-українського співжиття.

Виснувано, що всі спроби легітимно захищати освітні права українців в умовах польської дискримінаційної політики залишилися нереалізованими, хоча робота вчителів у приватних українських гімназіях і громадсько-політична ситуація в регіоні призвели до появи молодого покоління українців, які були налаштовані радикально вирішувати національне питання в Польщі.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-122-136

Розгортання організаційної діяльності Народного союзу німців Угорщини (Фольксбунду) на Закарпатті (1938–1944)

Ерік Марусич — 2025-06-06

Представлено діяльність та організаційні намагання Народного союзу німців Угорщини (Фольксбунд) на Закарпатті в 1938–1944 рр. Зазначено, що Народний союз засновано в листопаді 1938 р. як організацію, що представляла німецьку меншину в Угорщині. Встановлено, що 1939 р. угорський уряд дозволив Народному союзу німців здійснювати свою діяльність лише як культурній організації, однак, згідно з т. зв. Віденською угодою про права народних меншин (30 серпня 1940 р.) між Королівством Угорщини та Німеччиною, він став єдиною легітимною організацією німецької меншини в Угорщині, визнаною державою, – об’єднанню було надано повну свободу діяльності, зокрема й у поширенні націонал-соціалістичної ідеології.

Метою дослідження визначено проаналізувати діяльності й організаційні намагання Фольксбунду на Закарпатті в 1938–1944 рр. Опрацьовано документи, що зберігаються в Берегівському відділі Закарпатського обласного державного архіву. Зокрема, використано записи головних єпископів Унгського й Угочанського комітатів, документи Марамороської адміністративної експозитури, а також записи голови м. Унгвар. Констатовано, що в цих фондах міститься, наприклад, частина документів груп Народного союзу, які діяли в Ужгороді та Марамороському комітаті. Стверджено, що праці Н. Шпанненбергера, Л. Тілковського, А. Грьобер, Р. Офіцинського та Ж. Вітарі створюють теоретичну й методологічну бази для вивчення цієї теми.

Зазначено, що в 1938–1944 рр. Закарпаття входило до складу Угорського королівства, на той час у регіоні проживало близько 13 тис. німців, яких намагався завербувати Фольксбунд. Зауважено, що організаційна робота в регіоні розпочалася 1939 р., а до 1941 р. Народний союз створив свої базові організації у близько 38 населених пунктах Закарпаття, проте про його діяльність відомо небагато – тривалий час у працях, присвячених історії краю, про німецьку меншину лише згадували побіжно або ж розглядали в кількох абзацах.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-137-148

Наслідки встановлення контролю СРСР над Західною Україною та початки опору польського підпілля (вересень–листопад 1939 року) в українській історіографії

Андрій Щеглов — 2025-06-06

Зазначено, що сучасна російсько-українська війна вимагає критичної переоцінки української історіографії військово-політичних підсумків встановлення Радянським Союзом контролю над Західною Україною в умовах постання опору польських підпільних організацій, як колишніх військових, так і місцевого цивільного населення, без дієвої участі колишніх структур Польської держави.

Узагальнено і критично оцінено результати досліджень української історичної науки першої чверті ХХІ ст. щодо передумов появи, специфіки, форм діяльності окремих польських підпільних структур протидії встановленню радянського контролю у Східній Галичині та Західній Волині восени 1939 р.

Проаналізовано українську історіографію польських підпільних структур на території Західної України під час бойових дій Українського фронту ЧА та розгортання діяльності радянських органів державної безпеки. Оцінено військово-політичну ситуацію у південно-східних воєводствах напередодні та під час неоголошеної радянсько-польської війни вересня 1939 р. Розкрито специфіку, форми та способи діяльності перших польських підпільних збройних структур на території Західної України в умовах утвердження репресивно-каральних органів радянської влади. Показано напрями організаційного розвитку польських підпільних структур на підконтрольних сталінському тоталітарному режиму теренах Східної Галичини та Західної Волині із значною часткою етнічних поляків.

В основу методології пропонованого дослідження покладено використання загальнофілософських, загальнонаукових методів і методів історичної науки, які ґрунтуються на принципах науковості, об’єктивності, системності, комплексного міждисциплінарного аналізу польського збройного підпілля на території колишніх південно-східних воєводств Польської держави із значною часткою етнічних поляків, що були зайняті військами Українського фронту ЧА у вересні 1939 р. за підтримки репресивно-каральних структур радянського тоталітаризму.

Виокремлено початковий етап появи та розвитку польського збройного підпілля в перебігу неоголошеної радянсько-польської війни вересня 1939 р. і перші повоєнні місяці до встановлення тотального контролю сталінського режиму на теренах новоутворених західних областей УРСР.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-149-160

Жінки в органах радянського народовладдя (на прикладі УРСР повоєнного періоду)

Олександра Стасюк — 2025-06-06

Простежено здобуття українськими жінками політичних прав в історичній ретроспективі, відзначено складність і дискретність процесу. Наголошено, що першими виборчі права одержали українські жінки в межах Російської імперії (1917), але не змогли ними скористатися вповні через більшовицький переворот, який повернув країну до старої диктаторської системи правління.

Зазначено, що західноукраїнські жінки в умовах міжвоєнної Польщі зуміли стати активними учасницями процесу, виборовши представництво в польському сеймі й сенаті під час двох виборчих каденцій 1928 р. і 1930 р. Констатовано, що хоча і йдеться лише про трьох представниць жіночої статі (О. Левчанівську, М. Рудницьку та О. Кіселевську), проте це був справді дієвий і найяскравіший приклад участі українських жінок у представницьких органах влади за умов відносно демократичної системи.

Висвітлено роль українських жінок у представницьких органах влади УРСР повоєнного періоду. Проаналізовано обов’язки жінок-депутаток та їхнє становище в суспільстві. На основі матеріалів державних архівів і наративних джерел показано реальне становище жінок-депутаток та неможливість реалізації ними депутатських повноважень в умовах командно-адміністративної системи та жорсткого партійного диктату.

Наголошено, що, попри голосні заяви радянського керівництва про активну участь жінок у суспільно-політичному житті країни, радянське жіноче представництво у владі значно поступалося чоловічому і сягало лише 30–35 %. Однак зауважено, що якщо брати до уваги, що впродовж усієї історії людства не існувало прикладу паритетного гендерного урядування, і ситуацію в інших державах, де жінки взагалі не мали виборчих прав, то радянська статистика справді вражає. Наведено статистичні дані, що стосуються кількості жінок у представницьких структурах і виконавчих комітетах рад різних рівнів. Вказано чинники, які сприяли або перешкоджали залученню жінок у владу: формалізований підхід до ролі жінок у радянському суспільстві, партійні квоти, їх надмірна завантаженість на виробництві й сімейними проблемами, охопно з материнством, гендерні стереотипи. Підкреслено фіктивний або напів фіктивний статус жінки-депутата, дієздатність якої обмежувалася «особливостями» радянської виборчої системи та представницької гілки влади загалом.

Наголошено на актуальності залучення жінок у владу в сучасній Україні з метою оптимізації державних рішень і побудови справді демократичного суспільства.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-161-175

Потенціал університетських бібліотек в Україні як об’єктів культурної спадщини та туристичного зацікавлення

Світлана Муравська — 2025-06-06

Проаналізовано потенціал університетських бібліотек України як обʼєктів культурної спадщини та туристичного зацікавлення. Досліджено архітектурну цінність бібліотек, наголошено на їхній ролі у збереженні національної памʼяті й культурній спадщині. Висвітлено значення рідкісних видань і манускриптів, які зберігаються в університетських бібліотеках, як важливих джерел історії науки та культури. Представлено підходи до залучення туристів, зокрема організацію екскурсій бібліотечним простором, що може підвищити інтерес до цих культурних інститутів. Наведено приклади успішних практик, зокрема досвід болгарських бібліотек, які активно розвивають туристичні ініціативи. Також акцентовано на важливості правильного представлення бібліотек як туристичних обʼєктів, що може суттєво вплинути на їхнє позиціонування в культурно-туристичній пропозиції.

Досліджено вплив архітектурних, освітніх та естетичних цінностей університетських бібліотек на їхню привабливість для туристів. Зокрема наголошено, що бібліотеки можуть стати не лише місцями для здобуття знань, а й важливими туристичними обʼєктами, якщо їх правильно презентувати. Наведено приклади бібліотек, які вже реалізують екскурсійні програми, демонструючи, як архітектурні особливості й історичні колекції можуть залучати відвідувачів. Зокрема, акцентовано на Бібліотеці Національного університету «Львівська політехніка», яка завдяки своєму унікальному інтерʼєру та історичному значенню стала популярним місцем для екскурсій.

Крім того, висвітлено необхідність інтеграції бібліотек у туристичні маршрути, що може сприяти не лише популяризації бібліотечних ресурсів, а й розвитку культурного туризму в Україні загалом. Кинуто заклик до активізації співпраці між бібліотеками, туристичними агентствами та місцевими громадами для створення спільних програм, які б підвищували обізнаність про культурну спадщину. Не лише відзначено важливість університетських бібліотек у контексті культурного туризму, а й запропоновано конкретні рекомендації для їхнього розвитку як туристичних обʼєктів, що може позитивно вплинути на збереження національної памʼяті та культурної ідентичності.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-176-185

Початки радянських соціологічних досліджень у Львові: монографія «Соціальні перетворення в радянському селі. На прикладі сіл західних областей Української РСР» (1976)

Олександр Луцький — 2025-06-06

Реконструйовано основні етапи процесу підготовки й видання монографії та виокремлено специфіку науково-дослідного процесу, спрямованого на її появу. Акцентовано увагу на наявності вагомих внутрішніх і головно зовнішніх чинників, які визначали неминучі труднощі в досягненні задуму, який повинна була репрезентувати монографія. Показано, що перед колективом новоствореного 1967 р. відділу конкретно-історичних досліджень Інституту суспільних наук було поставлено завдання впродовж 1967–1971 рр. провести соціологічне дослідження на тему «Соціалістичні перетворення в західноукраїнському селі», виконання якої мало завершитися підготовкою колективної монографії.

Зазначено, що складання плану і програми складного й масштабного проєкту покладалося на осіб, серед яких не було жодного професійного соціолога. Вказано, що через брак спеціальних знань і відсутність досвіду проведення соціологічних досліджень у співробітників відділу, їхня практична робота, особливо на початках, не відповідала певним методологічним стандартам. Зауважено, що на той час така ситуація аж ніяк не була винятком в Україні.

Вказано мету наукового дослідження й основні засоби її досягнення. Наголошено, що в дослідженні було надано перевагу анкетному методу збору інформації, який давав змогу одержати максимально можливу, багату подробицями, здебільш унікальну інформацію про соціальну реальність західноукраїнського села. Показано основні досягнення дослідницької пошукової роботи соціологів і визначено їх персональний склад та конкретну участь у реалізації наукового проєкту. Засвідчено, що на основі залучення нових джерел, передовсім матеріалів соціологічних досліджень й експедиційних обстежень, їм вдалося створити широку і різнобічну інформаційну основу про реальну ситуацію в соціально-економічному житті та духовному світі західноукраїнського селянина, яку автори, попри всю залежність від ідеологічних «завдань», намагалися використати у своїх текстах задля наближення до історичної правди.

Показано, що в умовах тогочасної історичної реальності, коли ідеологічний тиск і цензура зробили неможливим пошук наукової істини, їхні творчі потуги були приречені на поразку. Констатовано, що після примусового доопрацювання та редагування рукопису монографії з огляду на цензуру, без якої її публікація була неможлива, книжка, оригінальна за задумом і досі неповторна в українській соціології, значною мірою втратила первісний автентичний зміст.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-186-206

«Женщина чи звір»: любовне послання Івана Франка «до Ц[еліни] Ж[уровської]»

Олександра Салій — 2025-06-06

Детально розглянуто неопубліковане за життя любовне послання І. Франка до польки, ім’я якої зашифровано в ініціальному заголовку, – Ц. Журовської (в заміжжі – Зіґмунтовської). Звернено увагу на психобіографічний контекст, історію їхніх взаємин, зокрема й листування, розглянуто інші поезії, що з’явилися під впливом почуттів І. Франка до цієї жінки, згадано й жіночі образи у прозових творах, прототипом яких стала Ц. Журовська. Висловлено припущення про ймовірні причини, які могли спонукати поета писати вірш польською. Наголошено, що предметом поетичної рефлексії є не сама адресатка, а осмислені почуття поета, адже основна увага ліричного суб’єкта сконцентрована на любовних переживаннях та екзистенційному вияві авторської свідомості.

Вірш проаналізовано з погляду жанру, нарації, сюжетно-композиційної організації, поетики, іконосфери. Зокрема, увагу зосереджено на двох центральних сюжетах, виражених поетичними аналогіями, один із яких розгортається довкола образу павука та мотиву ткання, з яким поет асоціює процес творчості. Зазначено, що вони мають міфологічну семантику й можуть бути прочитані в контексті індійської культури (буддійські мотиви), якою І. Франко захоплювався ще з юності. Другим головним та полісемантичним образом поезії стає перлина, яку асоційовано і з холодною жіночою красою, байдужістю адресатки, і з любов’ю, що зростає у зболеній душі поета – мушлі, а також вона є символом вистражданої поезії. Простежено, що ці основні поетичні концепти (образи павука й мушлі з перлиною) – семантично пов’язані, і цей зв’язок виявляється на міфологічному, культурологічному рівнях.

Увагу звернено на поетичну мову й версифікаційні особливості послання (віршовий розмір, ритмомелодика).

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-244-258

Стильові модифікації «Галицько-станіславської школи» у прозі Галини Петросаняк, Софії Андрухович і Тані Малярчук

Роксана Харчук — 2025-06-06

Зосереджено увагу на стильових особливостях романів «Забуття» (2016) Т. Малярчук, «Амадока» (2020) С. Андрухович і «Вілла Анемона» (2021) Г. Петросаняк – письменниць, які або належали до «станіславського феномена», або формувалися в межах його естетики. Зауважено, якщо для стилю «станіславців» притаманні мікронаративи, деконструкція «великих» ідей, іронія, фантастика, міф, абстрагування від реальності, посередності, заглиблення у внутрішній світ особистості-творця, через що їхні тексти самокомунікативні, то названі мисткині звертаються до реальності й метанаративів, віддають перевагу сюжетному письму, поєднують у власній творчості документальну літературу з художньою, відмовляються від іронії на користь щирості та чуттєвості. Зазначено, що така якісна зміна тексту дає підставу говорити про формування в українській літературі метамодернізму.

Використано напрацювання В. Єшкілєва, Н. Білоцерківець, які вже в 1990-х роках, тобто синхронно, визначили особливість «станіславського феномена» на тлі «києво-житомирської школи», і Т. Гребенюк, М. Павлишина, які акцентували на специфіці географічних літературних шкіл із часової перспективи. Розглянуто також статі Т. Гребенюк і Т. Пастуха із проблеми метамодернізму, найрепрезентативніших рецензій на три останні романи, які є предметом обговорення. Стильові особливості цих творів, зокрема повернення до реалізму і великих наративів, потрактовано як закономірну зміну за аналогією до відмови Т. Шевченка від гумору й бурлеску І. Котляревського у ХІХ ст. Водночас реалізм авторок визнано складним явищем завдяки гібридному письму, коли письменниці поєднують документалістику з художньою літературою або звертаються до тем, які свідчать про появу нового життєвого укладу – нової реальності, зокрема воєнної.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-259-270

Витончена чуттєвість у час гучних барабанів: до питання провідних мотивів поезії Володимира Кобилянського

Світлана Вардеванян — 2025-06-06

Узагальнено основні, раніше виокремлені, мотиви поезії В. Кобилянського, переглянуто їх із позиції сьогодення, зокрема усунуто обов’язковий для критиків радянського періоду ідеологічний чинник літературознавчої рецепції. Крізь призму біографії проаналізовано «буковинський» і «київський» періоди творчості поета. Схарактеризовано чернівецьке середовище зростання поета, акцентовано на його естетичних орієнтирах, проаналізовано причини еміграції. Окреслено контекст побутування В. Кобилянського в Києві та причетність літератора до близьких йому естетично символістських об’єднань «Біла студія», «Музагет» й еклектичного «Мистецького льоху».

Простежено основні публікації В. Кобилянського – як поетичні, так і літературознавчі. Виявлено ідіостильові прийоми, мотиви й концепти, раніше незауважені. Зокрема, наголошено на свідомій експериментальності здебільша символістських його поетичних пошуків, роботі з мовою, випробуванні лірики в різних поетичних модусах. Зауважено урбаністичні мотиви, вільну й оригінальну, навіть специфічну, гру асоціаціями та алюзіями, значну тематичну різноманітність. Проаналізовано поезії «Буковинські мотиви», «Люблю я рев і рик…», «Сипле, сипле сад самотній», «Верховинський бір», «Я сокіл з гір», «Так смутно-прекрасні…».

Поряд з уже осмисленим дослідниками концептом лірики В. Кобилянського – «краси переходу як найвищої краси», зауважено ще один важливий і домінантний для лірики – «кордоцентризм», який виявляється в низці поетичних текстів, зокрема у віршах «Три роки як кинув я..», «У тебе, коханий мій краю», «Хто так хутко…», «Є в серці поета…», «Шматочок неба», «О пісне, незагоєний болю!..» та ін. Акцентовано також на важливому мотиві «храму чи замку над водою», який хоча і є символом, але відсилає до цілком реальних прецедентів.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-271-279

Винайдення жіночої старості: досвіди жіночого старіння як практика повсякденного життя в сучасній українській малій прозі

Ангеліна Столітня — 2025-06-06

Здійснено спробу ревізувати досвіди жіночого старіння крізь призму студій повсякдення в сучасній малій українській прозі. Простежено підходи до дослідження і дефініції повсякдення в контексті історії, філософії, антропології, культурології. Досліджено вплив повсякдення на буття старої жінки. Зосереджено увагу на тому, як у контексті повсякдення старі жінки освоюють простір і час. Висвітлено особливості комунікації старих жінок зі світом та власним тілом. Основний акцент зроблено на осмисленні дому як простору, що, з одного боку, обмежує жінку впродовж усього її існуванням, слугуючи метафорою замкненості у своєму досвіді, а з другого – є потенційною зоною безпеки та творчості. Наголошено на прагматичному й афективному аспектах дому в житті старої жінки. Досліджено циклічність часу для старої жінки, що розгортається нелінійно, йде врозріз із дійсним історичним часом, відтак циклічність забезпечує ритуалізованість повсякдення.

Детально розглянуто літературні репрезентації повсякденних практик у малій прозі Артема Чеха («Район Д»), Ірини Цілик («Червоні на чорному сліди») та Тані Малярчук («Звірослов»). Висвітлено, як через повсякденні ритуали героїням удається взаємодіяти з іншими, протистояти або ж піддаватися впливу старіння, освоювати новий життєвий світ цього вікового періоду. Наголошено на нерозривному зв’язку між тілом та містом, що впливає також і на мову персонажок. Констатовано важливість виходу старої жінки за межі повсякденності (через святкові ритуали чи поворотні зустрічі з молодшими поколіннями), що часто призводить до переломних моментів для застиглого буття старої жінки, а водночас може й бути нагодою переосмислення себе. Вказано на амбіваленість усталеності повсякденного життя: з одного боку, воно є джерелом стабільності, а з другого – обмежує можливості старої жінки.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-280-288

З листування родини Драгоманових (Гадяч‒Женева/Софія)

Валентина Прокіп — 2025-06-06

Уперше до наукового обігу введено чотири листи до подружжя Драгоманових, які надіслали члени їхньої родини з Гадяча до Женеви (7 (19) липня 1884 р., 8 (20) серпня 1884 р., травень 1888 р.) і Софії (не раніше осені 1892 р.). У неопублікованих донині епістолярних текстах Є. та О. Драгоманових представлено деталі з життя адресатів, а також описано події, які на той час відбувалися на Полтавщині. У листах окреслено коло зацікавлень кореспондентів, акцентовано увагу на найважливіших проблемах родини того періоду. В основу публікації покладено інформацію, яка додає нові штрихи для характеристики адресатів, зокрема М. Драгоманова та його найближчого оточчя - матері, дружини, дітей, брата Олександра.

Листи подано за автографами в перекладі упорядника, а також мовою оригіналу зі збереженням особливостей письма кореспондентів. У примітках і коментарях зосереджено увагу на постатях, про які згадано в текстах, конспективно викладено інформацію про них, у передньому слові передовсім мовиться про долю автографів. Окреслено історію збирання та публікації листування М. Драгоманова, яке на час смерті цього досить впливового діяча останньої чверті ХІХ ст. зберігалося в його домашньому архіві в Болгарії та безпосередньо в кореспондентів. Згадано перші епістолярні видання, підготовлені до друку завдяки зусиллям Людмили Драгоманової, Михайла Павлика, Івана Франка та Лесі Українки. Відстежено шлях поданих листів від архіву М. Драгоманова до Російської державної бібліотеки, де вони зберігаються сьогодні. Акцентовано увагу на важливості публікації документів, які осіли у фондах країни, що не один рік воює з українським народом.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-289-300

Культ «гордих літер»: до питання про основний сюжет поезії Ігоря Римарука

В’ячеслав Левицький — 2025-06-06

Вперше комплексно проаналізовано закономірність художнього світу, розбудованого в ліриці І. Римарука.

Зʼясовано статус логодицеї в Римарукових віршах. Зазначено, що досі ця проблематика не ставала предметом спеціального дослідження, щоби здобути принагідні власне поетологічні та компаративні інтерпретації.

Згідно з обґрунтованою концепцією, у доробку цього письменника, одного з лідерів літературного покоління 1980-х років, акцентовано на міфі про життєдайність мовлення: ідеться про прагнення персонажів налаштовуватися на відповідну комунікативну стихію з дотриманням культу слова.

Звернено увагу на те, що настанова на розгортання логодицеї породжує подієвий ланцюжок, позначений низкою особливостей у творах, що належать до різних періодів: у 1980-х – на початку 1990-х років (книжки «Висока вода», «Упродовж снігопаду», «Нічні голоси») на передньому плані окреслено захист самодостатнього слова, який здійснює ліричний субʼєкт-ентузіаст; наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років (розділ «Видіння» з вибраного «Діва Обида») активніше осмислено виклики для тексту, сповненого автентичних сенсів, та його прибічників. Урешті, подано аргументи на користь того, що у збірці «Бермудський трикутник» і великою мірою в посмертному виданні «Божественний вітер» апробовано відкритість мови до повсякденних реалій з уникненням цілковитої профанності.

Доведено, що І. Римарук послідовно виявляв винятковий інтерес до пошуків гармонії між усним мовленням і письмом, нюансував (подекуди парадоксально) поліфонічність розмовно-побутової лексики, спостерігав амбівалентність текстуалізації світу.

При цьому результатами дослідження підтверджено, що найзначущіший сюжет у поезії вісімдесятника незмінно ґрунтується на пробудженні творчого імпульсу й ідеалізації «гордих літер» (образ із медитації «Якщо я помиливсь...» зі збірки «Упродовж снігопаду»).

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-301-307

Концепт «ворог» у романі Андрія Куркова «Сірі бджоли»

Наталія Філоненко — 2025-06-06

Окреслено значення образу ворога в розвитку цивілізації і літератури. За мету поставлено проаналізувати особливості авторського розкриття концепту «ворог» у романі А. Куркова «Сірі бджоли», присвяченого життю двох колишніх однокласників у «сірій зоні» на Донеччині та кримських татар в анексованому Криму. З᾽ясовано, що у творі концепт «ворог» стає одним зі сюжетотвірних і конструюється не лише парою ворогів дитинства – Сергій Сергійович та Пашка Хмеленко, – а й епізодичними персонажами («сєпарів», російських найманців, феесбешників) та самого Сергія Сергійовича і кримських татар уже у сприйнятті окупаційною владою Криму. Встановлено, що концепт «ворог» виконує образотворчу функцію, зокрема допомагає авторові означити національну ідентичність, громадянську позицію та систему цінностей центрального персонажа. Спостережено, що екзистенційна ситуація виживання в умовах війни й окупації сприяє переосмисленню попереднього життя, ставлення до оточення (зокрема і представників іншої національності), уявлення про ворогів та своїх/чужих; виводить із зони підсвідомого й оприявнює почуття патріотизму та відчуття належності до певної національності, країни, культури незалежно від території проживання.

На основі аналізу стосунків центральних персонажів виснувано, що, попри відмінності в поглядах на «своїх», вони не стають ворогами у військовому сенсі слова, адже один для одного є «своїми» і мають спільну мету – зберегти село, щоб колись до нього повернулися мешканці.

Зауважено, що А. Курков у романі вперше порушив проблему сприйняття мешканців окупованих територій Донецької і Луганської обл. в інших регіонах України не лише як чужаків, а й як винуватців війни та ворогів.

Виснувано, що в романі А. Куркова «Сірі бджоли» концепт «ворог» моделюється через образ «чужого», при цьому не кожен «чужий» для наратора стає ворогом, як і не кожен «свій» є другом.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-308-314

Теорія і практика взаємопроникнення мистецтв в осмисленні Миколи Ільницького

Наталія Мочернюк — 2025-06-06

Розглянуто літературознавчі праці М. Ільницького, у яких автор вивчав питання міжмистецької взаємодії. Зауважено, що вже у першій книжці «Барви і тони поетичного слова» дослідник проаналізував чимало питань діалогу мистецтв, проєктуючи їх на матеріал сучасної поезії. Новаторство поезії, яка вдається до експериментів із засобами інших мистецтв, реалізовано через інтелектуалізм й асоціативність мислення авторів. Спостережено, що «Порівняльне літературознавство», написане у співавторстві з В. Будним, узагальнює багато напрацювань у царині міжмистецької взаємодії, висвітлює проблеми термінології, скеровує дослідників за інтермедіальним вектором. Заакцентовано, що вже в першій праці багато відповідей на питання міжмистецького діалогу були суголосними із західним літературознавством.

Констатовано, що важливе значення мають праці вченого, у яких він практично продемонстрував інтермедіальний підхід у вивченні творчості українських письменників, зокрема письменників-художників І. Крушельницького, В. Хмелюка, О. Лятуринської, С. Гординського, В. Гаврилюка й ін. Зауважено, що дослідник відзначає міжмистецькі нюанси у творчості Б. І. Антонича й І. Калинця, а найповніше інтермедіальний підхід реалізовано в дослідженні творчості М. Яцкова. Звернено увагу на аналіз літературно-мистецьких видань, що також цікавий із погляду діалогу мистецтв, а в полі зору вченого перебувала діяльність окремих угруповань, які охоплювали творчих людей різних професій.

Виснувано, що теорія і практика мистецької інтеракційності М. Ільницького – вагомий внесок у вивчення проблематики міжмистецької взаємодії в українському літературознавстві, а інтермедіальний підхід ученого має розвиток у науці про літературу, про що свідчать монографії і статті багатьох дослідників та наукові конференції з відповідної тематики.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-315-325

Східна реінкарнація «Зів’ялого листя»: «Пальмове гілля» Агатангела Кримського

Валерій Корнійчук — 2025-06-06

Проаналізовано вплив ліричної драми «Зів’яле листя» І. Франка на концепцію й жанрово-композиційну модель збірки «Пальмове гілля» А. Кримського. Звернено увагу на перегуки фіктивних передмов до обох видань, на жанрово-композиційні паралелі між творами, способи літературної містифікації, спільні мотиви й ремінісценції в окремих творах, а також на амплітуду любовних пристрастей і переживань ліричних героїв – «самогубця» та «дегенерата».

Розглянуто композиційну подібність між циклами «Зів’ялого листя» та «Пальмового гілля», використання мотивів кохання, природи, розчарування і суїцидних настроїв. Простежено, як А. Кримський адаптував знайдену щоденникову форму І. Франка та змінив акценти на специфічні орієнталістські мотиви, демонструючи вплив східної поетичної традиції. Наведено численні текстуальні ремінісценції, які підтверджують взаємозв’язок цих двох творів. Водночас відзначено самобутній східний колорит «екзотичних поезій» А. Кримського. Установлено також зв’язок Франкової ідеї відсторонення героя від особи автора в романі «Андрій Лаговський». Окрему увагу приділено рецензії І. Франка на «Пальмове гілля», у якій високо оцінено поетичну майстерність А. Кримського.

Дослідження дало змогу дійти висновку, що, попри очевидний композиційний вплив «Зів’ялого листя» на структуру «Пальмового гілля», остання збірка – не лише своєрідна східна реінкарнація «Зів’ялого листя», а й оригінальний твір, який поєднує європейську декадентську традицію з орієнтальними мотивами та особистим світоглядним досвідом автора, розширюючи тематику і поетику української інтимної лірики початку ХХ ст.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-326-334

Між res gestae (історіографією) та res fictae (історичною прозою): делімітація і демаркація кордонів

Ігор Набитович — 2025-06-06

Констатовано, що історіографія (грецьке ίστορία – оповідання, розповідь) – галузь, яка вивчає історію історичної науки, науковий історичний дискурс, займається студіями над минулим, історичними наративами з певної проблеми або теми.

Зазначено, що історична проза як частина національної літератури – невідʼємна частина культурного буття модерних націй, одне із завдань якої – формування культурної пам’яті великих груп, що творять національні простори, структурують минуле і зберігають його повноту й неповторність. Зауважено, що історична проза народжується на межі двох наративних стратегій: історіографії, завдання якої – відтворення «справжнього минулого», та красного письменства як особливого засобу освоєння світу.

Стверджено, що в українській літературі історична проза в усі періоди свого існування намагалася найчастіше художньо конструювати минуле як націєтворчий міт (апофеозом цих тенденцій власне стала історична проза української еміґрації ХХ ст.).

Заакцентовано на тому, що між мистецтвом і наукою, між художньою літературою (насамперед історичною прозою) й історією, існує корелятивний зв’язок: перше освоює світ через мистецькі образи, через художнє його освоєння, друга шукає логічного пояснення закономірностей Універсуму.

Зауважено, що автор історичного роману, на відміну від історика, не може претендувати на всеохопне уявлення про дії окремих осіб, народів, вплив природних чинників на рух історичних подій. Простежено, що письменник шукає свою перспективу: він прагне в художній формі, через зображення подій минулого, реконструйовані людські вчинки й помисли, які він вигадав (зокрема й у межах сучасної йому наукової парадигми), створити свій художній взірець певної доби.

Виснувано, що мистець претендує на право по-своєму трактувати минулі події, наповнювати їх антропологічною перспективою, і такий підхід дає змогу письменникові не тільки досягати власних потрактувань суспільно-політичних устремлінь, а й робити власні історіософські узагальнення, творити власне бачення історичного розвитку.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-335-347

[Review] LONG ROAD TO SOVEREIGNTY [of the book]: Demska O. The Ukrainian Language: A Journey from Bad Ems to Strasbourg. Kharkiv: Vivat Publishing, 2024. 304 p.

Iryna Cherevko — 2025-06-06

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-357-360

[Рец.] УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ В 1991–2023 РОКАХ: (РЕ)ІНТЕРПРЕТАЦІЯ БІЛАТЕРАЛЬНОГО ДОСВІДУ [на кн.]: Szeptycki Andrzej. Współczesne stosunki polsko-ukraińskie. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe Scholar, 2023. 377 s.

Любомир Хахула — 2025-06-06

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-361-369

Ядерне роззброєння України 1991–1996 років у баченні українського політикуму й експертно-медійного середовища в роки російсько-української війни

Андрій Харук — 2025-06-06

Схарактеризовано процес ядерного роззброєння України після розпаду СРСР у баченні сучасного українського політикуму, експертів, журналістів. Розглянуто зміну суспільно-політичної думки у ставлення до питання про ядерне роззброєння України після початку російсько-української війни. Відзначено, що більшість української політичної еліти вважає, що держава, маючи третій за потужністю ядерний арсенал на час розпаду Радянського Союзу, під тиском ядерних держав, зокрема США та Росії, відмовилася від нього без належних гарантій безпеки. Досліджено політичну риторику 1990-х років, у якій ядерне роззброєння подано як крок до міжнародного визнання й економічної допомоги (хоча реальні компенсації були мінімальними), та тезиси сучасних політиків, аналітиків, експертів.

Доведено, що Будапештський меморандум не забезпечив Україні реальних механізмів захисту, що стало очевидним після окупації РФ Криму та початку війни. Відзначено, що після 2014 р. у політичних колах почали з’являтися ініціативи щодо перегляду ядерного статусу України, що стало відповіддю на невиконані гарантії Будапештського меморандуму.

Схарактеризовано позиції окремих політичних сил у питанні відновлення ядерного статусу Україною, зокрема ініціативи парламентських партій, які пропонували відповідні законодавчі механізми. Проаналізовано аргументи прихильників і противників повернення до ядерного статусу держави, серед яких основні – геополітичні ризики, міжнародне право та технічні можливості України. Простежено еволюцію суспільної думки в питанні ядерного роззброєння, яка значно змінилася після початку війни. Доведено, що українське суспільство дедалі більше схиляється до думки, що ядерна зброя могла би стати ефективним засобом стримування агресії. Виснувано, що сучасні дискусії щодо ядерного статусу України мають стратегічне значення для майбутнього держави, а питання ядерного потенціалу залишається актуальним у контексті сучасних міжнародних викликів.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-3-15

Чинник «соотечественников за рубежом» у формуванні експансіоністської політики пострадянської Росії

Олег Костюк — 2025-06-06

Здійснено аналіз поняття «співвітчизники за кордоном» у зовнішній політиці Росії починаючи з розпаду Радянського Союзу і до початку військової агресії проти України у 2014 р. Показано еволюцію цього поняття з ідей на початку 1990-х рр. та сприйняття діаспори як інструменту російського впливу «м’якої сили», до конфронтаційної складової експансіоністської зовнішньополітичної парадигми Кремля. Звернено увагу на те, що на початку 1990-х рр. питання «співвітчизників за кордоном» використовувалося російською владою як інструмент для внутрішньополітичної боротьби. Починаючи з 2000-х рр. із приходом до влади В. Путіна та розгортанням Росією агресивної експансіоністської політики, це поняття використовувалось виключно як засіб зміцнення Росією своїх позицій у внутрішньополітичному просторі країн пострадянського простору. Також категорія «співвітчизники за кордоном» була покликана стати об’єднавчою ланкою між колишньою метрополією – власне Росією, та її «околицями» – суверенними пострадянськими державами. Формуючи стратегічний плацдарм для експансії в сусідні держави Росія планувала використати наявність в них значної лояльної російської меншини для реалізації своїх геополітичних планів. Акцентовано увагу на тому, що на проблематиці захисту «співвітчизників за кордоном» активно спекулювала російська політична верхівка для оправдання початку військових дій проти України у 2014 р. Продемонстровано, що політичній еліті РФ не вдалося до кінця розробити чітку та єдину ідеологічну концепцію щодо російської діаспори та її сприйняття, адже у різні роки її трактування та сприйняття в залежності від політичної кон’юнктури сприймалася по-різному.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-16-50

Депопуляція в Україні у роки повномасштабного вторгнення Росії: чинник вимушеної міграції

Олег Муравський — 2025-06-06

Комплексно проаналізовано проблеми депопуляції в Україні у роки повномасштабного вторгнення РФ на її територію з акцентом на вимушену міграцію. За допомогою аналізу демографічної ситуації в Україні (2022–2024) показано, що проблема депопуляції стала однією з найсерйозніших національних, що супроводжує країну з часу відновлення незалежності в 1991 р. Розглянуто основні концепції, підходи та методологічні засади, які формують сучасний науковий дискурс цієї тематики, розкривають природу досліджуваного феномена, а також їхню релевантність у сучасному науковому просторі.

Акцентовано увагу на взаємозв’язку між вимушеною міграцією та депопуляцією, проаналізовано структуру міграційних потоків, зокрема гендерні й вікові особливості, що впливають на соціально-економічний розвиток як України в роки російсько-української війни, яка втрачає населення, так і тих держав, які приймають мігрантів. Констатовано, що найбільше громадян покинули Україну впродовж березня–червня 2022 р. (виїхало приблизно 44 % усіх українців, які зараз перебувають за кордоном) після чого міграційні потоки дещо зменшилися, але відсоток осіб, що залишали країну, все ще залишався значним. Зазначено, що найбільше громадян України виїхало до країн ЄС, зокрема Польщі, Німеччини, Чехії, Італії та Іспанії, що підтверджують статистичні дані. Зважаючи на останні, виснувано про значну частка дітей серед біженців (від 25 % до 51 %), а також жінок віком 35–64 років і відсоток дорослих чоловіків, що поетапно зростає. Зауважено, що важливим аспектом аналізу стало вивчення державної політики у сфері регулювання міграційних процесів і заходів щодо стримування депопуляції, як-от демографічних програм, стимулювання повернення мігрантів, інтеграційних заходів у країнах-реципієнтах.

Стверджено, що висновки статті сприяють глибшому розумінню динаміки вимушеної міграції в час повномасштабного вторгнення Росії на територію України та її впливу на депопуляцію.

DOI: https://doi.org/10.33402/ukr.2025-41-51-63